Історія джазу в США схожа на мапу міграцій і пошуку свого місця. Якщо спитати, де цей музичний напрям знайшов свій притулок у Нью-Йорку, більшість одразу згадає золоту еру 52-ї вулиці або легендарні клуби Мангеттена. Проте справжня лабораторія, де свінґ визрівав, а потім з тріском ламався в бібоп, була прихована значно північніше. Не вірте тому, хто скаже, що все почалося під неоновими вивісками мідтауна. Насправді це було в підвалах і закритих квартирах Гарлема. Про це – далі в огляді на manhattan-trend.com.
Чому звук прописався в Гарлемі
Фундамент нью-йоркського джазу заклала демографія. Під час Великої міграції (приблизно з 1915 по 1965 рік) майже шість мільйонів афроамериканців переїхали з Півдня до північних міст, привізши з собою спірічуели, блюз та інтенсивні церковні ритми. У їхній уяві саме північ Мангеттена була омріяною точкою призначення. Дюк Еллінгтон, який перебрався туди з Вашингтона у 1923 році, згадував це цілком прямо:
«Гарлем мав «найгламурнішу атмосферу у світі. Ми мусили туди їхати».
Якщо ви уявили собі просторі концертні зали, де грають джаз, то помилилися. Насправді головним майданчиком для музикантів цього стилю стали так звані вечірки на оренду, де плата за вхід ішла домовласникові. Кімнати були досить тісні, але саме так народжувався місцевий піанізм – страйд, або східний регтайм.
Механіка стилю вимагала неабиякої майстерності: ліва рука піаніста безперервно чергувала бас і акорд, тоді як права вела складну мелодію, створюючи ілюзію звучання цілого оркестру. Піаніст Віллі «Лев» Сміт описував, як на такі вечірки у семикімнатну квартиру «вагонного» типу набивалося до сотні людей.
Саме на таких квартирниках піаністи влаштовували багатогодинні «різьбярські дуелі». Джеймс Джонсон та Віллі Сміт могли змагатися по п’ять годин поспіль, хоча, як згадував Еллінгтон, без «крові» – суто на взаємоповазі. З цієї ж школи вийшов Фетс Воллер, майбутній орієнтир для віртуоза Арта Тейтума. Справжній джаз тоді гуртувався не в центрі Мангеттена, а на 133-й вулиці (між Ленокс і 7-ю авеню). Задовго до знаменитої 52-ї її називали просто «Стріт»: карта Сімса Кемпбелла 1932 року фіксує тут неймовірну щільність – десяток клубів, затиснутих усього на двох кварталах.
Два Гарлеми: танцюють усі й дивляться лише білі
Два музичні світи Гарлема пропонували кардинально різні режими слухання, сформувавши альтернативну сцену не гірше, ніж пізніше це зробить театральний Off-Off-Broadway. Пульсом інтегрованого району був «Савой» на Ленокс-авеню, 596. З 1926 року сюди вільно пускали чорних і білих, а місцевий хаус-бенд Чіка Вебба домінував настільки, що під час знаменитого батлу 1937 року переграв оркестр Бенні Гудмена.
Натомість «Коттон-клаб» продавав елітну сегрегацію. Поки Дюк Еллінгтон та Кеб Келловей творили історію на сцені, у залі сиділа суто біла публіка. Клуб зробив Еллінгтона національною зіркою, але роками не дозволяв афроамериканцям сідати за столики, аж поки музикант сам не вибив для них квитки – і то лише на задні ряди.
Третім полюсом гарлемської сцени став театр «Аполло» на 125-й вулиці. Він працював як жорсткий, але ефективний фільтр талантів завдяки своїм аматорським вечорам. Якщо «Савой» продавав танці, а «Коттон-клаб» – екзотичний музичний атракціон для білої еліти, то «Аполло» давав квиток у професію. Саме на цій сцені у віці 16 років «відкрили» Еллу Фіцджеральд, яка після вдалого виступу потрапила до оркестру того ж таки Чіка Вебба.
Лабораторія, а не вітрина: де свінґ ламається в бібоп
Часто можна прочитати, ніби бібоп народився за одну ніч в одному конкретному закладі. Та чесніше сказати, що гарлемські клуби були закритою майстернею, а 52-га вулиця згодом стала її вітриною.
Однією з таких майстерень був «Мінтонс Плейхаус» на Західній 118-й вулиці, 206, у будівлі готелю «Сесіл». Заклад відкрив у 1938 році саксофоніст Генрі Мінтон, а близько 1940-го менеджер Тедді Гілл зібрав там базовий склад: Телоніус Монк за фортепіано, Джо Ґай на трубі, Нік Фентон із контрабасом та Кенні Кларк за ударними.
Частими гостями цих сесій були Діззі Гіллеспі й гітарист Чарлі Крістіан. Коли близько 1942 року до джемів під’єднався Чарлі Паркер, Монк і Кларк вважали його настільки незамінним для нового звучання, що доплачували саксофоністу з власних кишень.
Історичні огляди часто змазують одну важливу деталь: чому ці експерименти взагалі стали можливими саме в цій точці. Річ у тім, що музична профспілка суворо штрафувала виконавців за неофіційні джем-сесії. Але Генрі Мінтон був першим чорним членом місцевого відділення профспілки, відтак його клуб не чіпали. Поруч, на Західній 134-й вулиці, працювала друга лабораторія — «Аптаун-хаус» Кларка Монро. Сесії там тривали до 1943 року. Тож бібоп визрівав щонайменше у двох точках паралельно.
Звук кардинально змінився через Другу світову війну, яка розпорошила великі оркестри. Їх замінили малі підвальні квінтети. Бібоп слухали сидячи, тому потреба в танцмайданчиках відпала: темп різко зріс, гармонія ускладнилася, а мелодія подрібнилася. Символічним містком стала композиція Монка 52nd Street Theme — написана в гарлемській лабораторії, вона назвою вже вказувала на центр міста, куди нова музична мова вийшла до кінця 1943 року.
52-га вулиця: зі спікізі у світову вітрину
Багато популярних оглядів описують появу «Свінґ-стріт» майже як диво: мовляв, в один прекрасний день джаз просто вийшов на 52-гу вулицю і засяяв у неоні. Насправді ж інфраструктура виникла набагато прозаїчніше. Підвальні клуби існували там ще з часів сухого закону як нелегальні наливайки (спікізі), і лише після його скасування у грудні 1933 року почали легалізовуватися.
Знаменитий «Онікс» Джо Гелбока працював як спікізі з 1927-го, у 1934-му став легальним майданчиком (саме там в антрактах грав Арт Тейтум), а потім кілька разів горів і переїжджав. Інший гігант, «Феймос Дор», відкрився у 1935-му і перезапустився наприкінці 1937-го. Там панувала така тіснява (близько 60 місць), що під час резиденції Каунта Бейсі фортепіано стояло просто на танцмайданчику.
Біла публіка рушила до мідтауна через гарлемський бунт у березні 1935-го. Так принаймні стверджував дослідник Гаррі Берман: налякані гості «Коттон-клабу» шукали безпечніших розваг. Спрацювала й географія: поруч працювали театри Бродвею та CBS. Після комерційних сетів музиканти просто переходили вулицю на нічні джеми, а диджей «Сімфоні Сід» транслював їх наживо.
Щільність клубів дозволяла за вечір змінити кілька епох: диксиленд у «Джиммі Раянз», свінґ в «Оніксі» та радикальний бібоп Паркера й Девіса в «Трьох двійках». Проте путівники замовчують жахливий факт: заробляючи на чорних геніях, клуби не пускали чорну публіку. Дюку Еллінгтону накривали стіл лише після втручання продюсерів, а Біллі Голідей із Тедді Вілсоном узагалі вигнали з «Феймос Дор» просто за розмову з білим колегою.
Кінець вулиці та що лишилося поруч
Уже 1 січня 1950 року The New York Times фактично видала вулиці некролог: джаз уцілів лише в бопових «Трьох двійках» та диксилендовому «Джиммі Раянз». Знаменитий «Онікс» скотився в стриптиз. Епоху добили героїн, рента й масова забудова. Коли у 1962-му «Раянз» зносили під штаб-квартиру CBS, клубу кинули жалюгідні 9 тисяч доларів на переїзд.
Сцена просто змінила прописку. Наприкінці 1949-го епіцентр змістився за ріг – у масштабніший клуб «Бердленд» на Бродвеї. Останній джазовий майданчик на самій 52-й закрився до 1968 року, а нове музичне підпілля перетекло в Гринвіч-Вілледж.
У наш час на 52-й вулиці між 5-ю та 6-ю авеню від старих браунстоунів, що рясно сяяли неоном на знімках Вільяма Готліба 1948 року, не лишилося сліду – їх зжерли скляні офісні вежі. Іронія нью-йоркської історії в тому, що справжні стіни вижили там, звідки все починалося: гарлемський «Мінтонс» досі стоїть на 118-й, а на 133-й приймає гостей підвал колишнього спікізі «Біллз плейс».
